За редакцією А.І.Черкасової. Видавництво «Урожай», 1989

Племінна робота

Висока продуктивність бджолиних сімей залежить не лише від їхньої сили, стану кормової бази, а й від якості бджіл.

Метою племінної роботи у бджільництві є поліпшення продуктивних і племінних якостей бджіл. До перших належить здатність сімей давати певну кількість, продукції, до других — стійка передача потомству господарсько корисних ознак. Від результатів племінної роботи залежить не лише кількість продукції, одержуваної від бджіл, а й техніка догляду за ними, продуктивність праці пасічника.

Учебник пчеловода

Учебник пчеловода

Особливості племінної роботи з бджолами. Через цілий ряд біологічних особливостей бджоли — досить складний об'єкт для селекції, що пояснюється насамперед їхнім способом життя та своєрідністю розмноження.

Відбору підлягають не окремі особини, а вся сім'я в цілому. Ми ще не навчились такою мірою керувати умовами годівлі та утримання бджіл, як інших тварин. Вони самі заготовляють для себе корм, створюють необхідний режим температури і вологості в гнізді. Досить важко контролювати процес парування маток та трутнів, який звичайно відбувається у повітрі, нерідко на значній відстані від пасіки. До цього ж матка, як доведено, робить декілька шлюбних вильотів, паруючись за цей час з 6—12 трутнями. Не слід забувати і про партеногенез трутнів.

Роль маток і трутнів у передачі спадкових ознак потомству поки що до кінця не з'ясовано. Існує три точки зору на це питання. Тривалий період вважали однаковим вплив матки та трутнів на спадкові якості потомства. Потім прийшли до висновку, що вирішальне значення має матка.

В останні роки деякі дослідники їй відводять лише 25 %, а трутням 75 % впливу на потомство. Все це є свідченням недостатнього рівня знань щодо генетичних основ селекції бджіл.

Сприяють селекції такі особливості бджіл, як велика спадкова мінливість різних ознак, швидка зміна поколінь у сім'ї, висока скороспілість і плодючість маток, дивовижна здатність пристосовуватись до нових умов існування.

Породи бджіл, які розводять на Україні. В бджільництві поки що немає культурних порід бджіл, створених у результаті планомірної творчої діяльності людини. Існуючі географічні популяції бджіл сформувались у своєрідних кліматичних і медозбірних умовах певних місцевостей під дією природного відбору і деякого впливу людини. їх скоріше можна віднести до аборигенних порід.

Територію нашої республіки з давніх-давен населяють аборигенні породи бджіл: українська степова, карпатська і темна лісова (середньоросійська). Завезені на Україну і використовуються на багатьох пасіках також сірі гірські кавказькі бджоли. Кожна з цих порід має свої морфологічні, біологічні й господарські особливості.

Українські степові бджоли до недавнього часу населяли значну територію Степу і Лісостепу України та прилеглих районів Російської РФСР й Молдавської PCP. Забарвлення їх тіла переважно сіре. Деякі бджоли мають жовто-коричневі плями на перших двох тергітах черевця. Довжина хоботка коливається від 6,3 до 6,7 мм і більше. Кубітальний індекс становить 2,2—2,4. Печатка меду здебільшого біла («суха»). Бджоли досить миролюбні, помірно рояться, зимостійкі, нарощують велику силу, мало прополісують гнізда. Продуктивно використовують медозбір з білої акації, еспарцету, гречки, липи, соняшнику.

На передових пасіках Кіровоградської і Полтавської областей вони збирають понад 80 кг меду на сім'ю. Порівняно з бджолами інших порід краще запилюють люцерну. Плодючість маток у період найбільш інтенсивного розвитку сімей досягає 1800—1990, а за даними M. І. Дзюби і M. С. Ганошенка (1978),— навіть 2500 яєць за добу.

П. Л. Снєжнєвський, який багато років працював з українськими бджолами у колишній Херсонській губернії, а потім в Орлі, був вражений їхньою здатністю далеко літати (до 7 км) в пошуках корму, особливою працьовитістю і витривалістю.

В 70-х роках минулого століття українських бджіл завезли на Далекий Схід. Там вони швидко акліматизувались й поширились. Є дані щодо участі їх у формуванні місцевих популяцій бджіл Казахстану та Алтаю. Все це свідчить про значну екологічну пластичність українських степових бджіл.

Дослідженнями співробітників кафедри бджільництва Московської сільськогосподарської академії та Української дослідної станції бджільництва спростована поширена думка про те, що українські бджоли є південним відгалуженням середньоросійських. Не виявлено жодної ознаки схожості між ними. Навпаки, всі дані свідчать про деяку спорідненість українських степових бджіл з карпатськими. Слід відмітити той факт, що українські степові бджоли більш зимостійкі, ніж карпатські. Адже умови зимівлі їх у безлісих степових просторах, відкритих для усіх вітрів, були завжди менш сприятливими, ніж у гірських лісових районах.

На жаль, в останні десятиріччя українські бджоли зазнали сильної метизації, головним чином кавказькими. На багатьох пасіках лісостепової і степової зон сучасні бджоли — помісі невідомого походження і покоління. Вони менш продуктивні, частіше хворіють на нозематоз і гнилець, більш схильні до роїння, гірше зимують, ніж чистопородні українські, яких тепер налічують в республіці близько 100 тис. сімей. Це дуже мало, коли врахувати, що порода районована в 18 областях.

Щоб не втратити українську степову породу бджіл з комплексом цінних, вдало в ній поєднаних ознак, потрібно здійснити ряд невідкладних заходів. Вже зроблено перші кроки. Територію Кіровоградської області оголошено зоною чистопородного розведення українських бджіл. Українською дослідною станцією бджільництва створено лабораторію селекції бджіл даної породи. Шляхом обстеження пасік багатьох областей виявлено цінний племінний матеріал. Відібрано декілька високопродуктивних ліній. Та найбільш дійовим заходом, спрямованим на збереження й раціональне використання українських бджіл, буде створення в Кіровоградській області потужного розплідника, спеціалізованого на виробництві маток. Практика свідчить, що зону чистопородного розведення українських степових бджіл слід поширити на дві-три суміжні області.

Природний ареал карпатських бджіл — гірські та передгірні райони Карпат. Як встановлено співробітниками кафедри бджільництва Московської сільськогосподарської академії ім. К. А. Тімірязєва (Давиденко І. К., 1968), карпатські й добре відомі крайнські бджоли (карніка) дуже близькі між собою за екстер'єрними і господарсько корисними ознаками. В. О. Губін (1982) висловив припущення, що карпатські й українські степові бджоли мають спільне походження.

Карпатським бджолам властива досить висока зимостійкість і здатність переносити тривалий безоблітний період (до 5 міс). Дослідники відмічають економне витрачання ними корму в зимовий період. Для цих бджіл характерний інтенсивний весняний розвиток. Уже в першій половині квітня матки відкладають щодоби близько 1000 яєць, а в травні (в умовах Чернівецької області) — 1800 яєць. Максимальна яйцекладка бджолиних маток лінії Буковина перевищує 3000 яєць. Завдяки цьому карпатські бджоли досить придатні для пакетного виробництва.

Бджоли не схильні до роїння. На гірських пасіках у ройовий стан приходить не більше 5—6 % сімей бджіл з 8— 15 ройовими маточниками. Застосовуючи відповідні проти-ройові прийоми, в більшості випадків сім'ї виводять з ройового стану. Бджолам властива схильність до «тихої заміни» маток.

Колір бджіл сірий з сріблястим опушенням тергітів. Печатка меду біла («суха»). Маючи досить довгий хоботок (6,4—6,7 мм), карпатські бджоли охоче відвідують й запилюють квітки червоної конюшини.

Шляхом індивідуального відбору з оцінкою маток за якістю потомства співробітниками Української дослідної станції бджільництва та кафедри бджільництва Московської сільськогосподарської академії ім. К. А. Тімірязєва відселекціоновано декілька високопродуктивних ліній карпатських бджіл, які добре зарекомендували себе у Білорусії, поліських районах України, багатьох областях Російської РФСР та в інших республіках.

Згідно з планом породного районування, карпатська порода бджіл рекомендована для розведення в 20 областях Української PCP. Зона чистопородного розведення цих бджіл — Закарпатська, Чернівецька, Івано-Франківська та Львівська області.

В окремих районах Українського Полісся збереглася поліська популяція темних лісових (середньоросійських) бджіл. Серед порід, які розводять на Україні, поліські бджоли найбільш зимостійкі. Можуть витримувати без обльотів 6—7 міс. Менше, ніж інші бджоли, уражуються нозематозом, падевим токсикозом. Хоботок у них порівняно короткий — 5,9—6,3 мм. Забарвлення тіла темно-сіре. Кубітальний індекс становить 1,4—1,9. При огляді гнізд із застосуванням диму бджоли залишають стільники й збираються внизу гірляндами. Вони дратівливі, агресивні. Досить рійливі. Однак ця особливість тісно пов'язана з місткістю вуликів, в яких бджоли утримувались. В бортях і колодах ройовий інстинкт проявляється сильніше, в сучасних просторих вуликах — менше.

Бджоли добре використовують медозбір з липи, крушини, малини, гречки, вересу, медоносів луків, але погано відвідують червону конюшину, яка на Поліссі займає значні площі. Українською дослідною станцією бджільництва відселекціоновано дві лінії поліських бджіл. їхнім відтворенням займається Чернігівський обласний бджолорозплідник. В чистоті цих бджіл розводять в північних районах Київської, Ровенської та Чернігівської областей.

В останні роки поліські бджоли сильно метизовані кавказькими й карпатськими.

Зоною природного поширення бджіл сірої гірської кавказької породи є гірські райони Кавказу. Існує декілька популяцій цих бджіл. Більш відома мегрельська, яка трохи краще зимує в північних районах. Серед вітчизняних порід кавказькі бджоли найдрібніші за розмірами, проте мають найдовший хоботок —6,6—7,2 мм. Печатка меду в них темна («мокра»). Надмірно прополісують гнізда, що створює певні незручності в роботі. Кавказькі бджоли дуже заповзятливі у відшукуванні нових джерел корму, доступніших або з більшим вмістом цукру. Швидко міняють одні медоноси на інші. Злодійкуваті, при першій нагоді намагаються пограбувати чужі вулики, проте свої гнізда захищають добре.

Бджоли нерійливі, миролюбні, спокійні. На дим майже не реагують. Краще, ніж інші породи, використовують несильний медозбір. Принесений нектар схильні розміщувати в розплідній частині гнізда, обмежуючи цим відкладання яєць маткою. З весни сім'ї розвиваються повільно. В період інтенсивного вирощування розплоду плодючість маток не перевищує 1200—1500 яєць за добу.

На Україні кавказькі бджоли зимують значно гірше, ніж місцеві. Вони чутливі до падевого токсикозу. Сильніше уражуються нозематозом, гнильцями, вароатозом. Щоб забезпечити задовільну зимівлю цих бджіл, потрібно здійснювати додаткові заходи: обов'язково замінювати кормовий мед на цукор; не допускати потрапляння в корм паді; в зимівниках підтримувати належну температуру і посилену вентиляцію. Кавказькі бджоли не витримують довгих безоблітних періодів. Тому при несприятливій зимівлі вулики слід негайно виставляти із зимівників. Утруднюється догляд за ними при відсутності медозбору. Потрібні спеціальні ізолятори для огляду сімей.

Сірі гірські кавказькі бджоли в умовах сильного медозбору поступаються перед українськими степовими, карпатськими і поліськими. Однак їх вважають найкращими запилювачами червоної конюшини.

Планом породного районування передбачено використання кавказьких бджіл лише у Вінницькій області. Особливо багато маток цих бджіл завозили на Україну в 60-і та 70-і роки. Поки на пасіках було багато сімей чистопородних місцевих бджіл, це давало бажані результати, бо від схрещування кавказьких бджіл з ними одержували високопродуктивні сім'ї-помісі першого покоління. Однак нині у зв'язку з сильною метизацією місцевих бджіл завезення кавказьких на Україну потрібно обмежити.

Правильне використання різних порід бджіл має дуже велике значення для успішного розвитку бджільництва. У 1988 р. Держагропромом СРСР затверджено план породного районування бджіл. Мета його — припинити безсистемну метизацію бджіл, обмежити кількість порід, які розводять у кожній області. Планом чітко визначені зони чистопородного розведення місцевих бджіл. Проте практика свідчить, що збереження в чистоті місцевих бджіл України і глибока планомірна селекційно-племінна робота з ними — основа високоприбуткового бджільництва.

Методи розведення в бджільництві. Відомі два методи розведення бджіл: чистопородне, коли для парування використовують маток та трутнів однієї породи й одержують чистопородне потомство; схрещування, при якому матки і трутні належать до різних порід й дають помісне потомство.

Племінна робота на пасіках можлива лише при чистопородному розведенні бджіл. Тоді більша ймовірність, що висока продуктивність окремих сімей має спадкову основу і буде передаватись потомству. Такі сім'ї використовують для розмноження. Вільне парування маток і трутнів у цих умовах забезпечує високу життєздатність бджолиних сімей.

У тваринництві схрещування вважають основним засобом створення нових порід тварин. Численні спроби вивести подібним шляхом нові породи бджіл не мали успіху ні в нашій країні, ні за рубежем. Закріпити в потомстві високу продуктивність сімей-помісей першого покоління не вдається. Неминуче відбувається виродження. Це дало підставу відомому вченому, знавцю порід бджіл Ф. Руттнеру (1984) взяти під сумнів доцільність використання міжпородного схрещування у бджільництві. Проте на досить багатьох пасіках для підвищення медової продуктивності сімей застосовують промислове схрещування. Воно завдає великої шкоди галузі, спричиняючи метизацію й зникнення чистопородних сімей.

Форми племінної роботи. Племінна робота на пасіці розпочинається із старанного обліку стану, продуктивності та походження бджолиних сімей. Кожна сім'я повинна мати свій номер, його присвоюють як матці, так і її сім'ї. Якщо матку забирають в інший вулик, то на нього переносять і відповідну табличку з номером. Сім'я, в якій матку вибракували або вона загинула, зберігає свій попередній номер. У пасічному журналі на сторінці, відведеній для цієї сім'ї, записують походження, вік нової матки, дату початку відкладання яєць.

Звичайно, найбільшого значення надають обліку продуктивності сімей бджіл, підраховуючи кількість меду товарного та залишеного на корм на зиму. Не менше трьох разів за сезон відмічають силу сім'ї (навесні, перед основним медозбором та в кінці сезону), кількість рамок з розплодом і відбудованих стільників. Порівнюючи силу сімей восени та навесні, а також кількість меду, витраченого під час зимівлі, оцінюють зимостійкість бджіл. Враховують також кількість підмору в сім'ях, ступінь опроношення гнізд, ураження бджіл хворобами.

Спадкові відмінності сімей повною мірою проявляються лише при найбільш сприятливих умовах утримання. Сім'ї на пасіці цілорічно повинні бути сильними, забезпеченими достатньою кількістю якісного корму. Утримують їх у просторих вуликах однієї системи. По можливості уникають підсилення одних сімей за рахунок інших. Добиваються, щоб на пасіці було не менше як по 20 стільників на сім'ю бджіл у лежаках та 30 у багатокорпусних вуликах.

Найпростішою й доступною формою племінної роботи на пасіках колгоспів і радгоспів та інших господарств є масовий відбір. Полягає він у тому, що для розмноження виділяють здорові, найбільш продуктивні бджолині сім'ї, а слабкі, хворі, малопродуктивні вибраковують.

У кінці сезону всі бджолосім'ї, згідно з даними пасічного обліку, поділяють на три групи. 10—15 % кращих сімей, продуктивність яких у 1,5—2 рази перевищує середньопасічний показник, відносять до першої, умовно племінної групи. Ці сім'ї повинні бути, безумовно, чистопородними. Склад групи непостійний. Щороку її поповнюють новими, більш продуктивними сім'ями. Сім'ї, які наступного року не підтверджують своїх добрих якостей, виключають з числа племінних.

70—80 % сімей пасіки мають середню продуктивність. Вони становлять так звану користувальну групу сімей. Від них одержують мед, віск, квітковий пилок, беруть бджіл для формування нових сімей тощо, проте для виведення маток не використовують.

На пасіці буває 10—15 % сімей, які, незважаючи на всі зусилля пасічника, залишаються найгіршими за продуктивністю та іншими показниками. їх доцільно вибракувати, а пасіку поповнити за рахунок відводків від сильних сімей.

Декілька найкращих сімей бджіл першої групи використовують як материнські для виведення маток, у решті сімей вирощують трутнів. Одержаними матками замінюють старих у сім'ях першої групи і замінюють маток у сім'ях другої групи.

Важливо виявляти і розмножувати сім'ї, які мають показники, що полегшують догляд за бджолами. Перевагу віддають нерійливим, бо боротьба з роїнням забирає багато сил ї часу. Сім'ї, що перебувають у ройовому стані, збирають менше меду. Цінність мають лише ті бджолині сім'ї, які нарощують велику силу до головного медозбору, а не під час і не за рахунок нього. Здатність бджіл добре зимувати в певній місцевості позитивно впливає на їхню продуктивність. Такі сім'ї енергійно розвиваються весною і використовують будь-який медозбір. Для них не потрібні дорогі зимівники.

Якщо масовий відбір проводять систематично, щорічно, продуктивність бджолосімей зростає. Щоб результати були надійними, таку ж роботу з районованою породою бджіл необхідно проводити і на всіх сусідніх пасіках у радіусі 12—15 км. Це запобігає небажаному паруванню маток з малоцінними трутнями. Доцільно через кожні чотири роки обмінюватися матками від кращих сімей з пасічниками віддалених господарств, в яких розводять ту ж саму породу бджіл і ведуть належну племінну роботу.

Проте слід відмітити, що можливості масового відбору обмежені. Хоч для розмноження беруть найкращі бджолині сім'ї, але роблять це наосліп, бо не знають, чи має їхня висока продуктивність спадкову основу. Великий збір меду окремими сім'ями може бути випадковим. Коли вулики розставлені правильними рядами, тісно, а поряд немає добрих орієнтирів, деякі сім'ї підсилюються за рахунок нальоту бджіл з інших вуликів. Меду вони зберуть багато, але на плем'я непридатні, бо показник цей зумовлений неспадковими задатками. Не мають племінної цінності високопродуктивні сім'ї-помісі внаслідок неминучого розщеплення ознак у наступних поколіннях.

Племінною вважають ту бджолину сім'ю, яка не тільки сама має ряд цінних господарсько корисних ознак (збирає багато меду, добре зимує, не роїться, не уражується хворобами), а й стійко передає ці якості потомству. До племінних у першу чергу відносять ті сім'ї чистопородних бджіл, висока продуктивність яких зберігалась, принаймні, протягом двох останніх років.

Сім'ї з високою племінною цінністю можна визначити лише шляхом індивідуального відбору сімей-рекордисток й оцінки їхніх маток за якістю потомства. Ця форма племінної роботи доступна спеціалізованим бджільницьким господарствам, міжгосподарським бджолопідприємствам, великим пасікам колгоспів і радгоспів.

Від 3—5 найкращих маток пасіки виводять не менше 20—25 маток-дочок, яких підсаджують у рівноцінні за силою і запасами корму сім'ї бджіл. Чим більше сімей у групі, тим точнішою буде оцінка матки. Однак маток-рекордисток у такому випадку перевірити удається менше. Вже в перший рік життя можна порівняти плодючість маток. З весни наступного року оцінюють якість зимівлі, розвиток бджолиних сімей та їхню продуктивність в однакових умовах утримання. Порівнянням показників Сімей кожної групи між собою та з середніми даними по пасіці визнають племінними маток-рекордисток, які передають свої цінні якості потомству. Від них виводять найбільше маток і трутнів (від різних, неспоріднених сімей). Маток-рекордисток, дочки яких мають низьку продуктивність, вибраковують. Результати будуть найбільш достовірними, якщо потомство рекордисток випробовуватимуть два роки.

Індивідуальний відбір, як і масовий, також неможливий без чіткого, систематичного обліку стану та продуктивності сімей, віку й походження маток. Найкращі сім'ї можна виявити лише тоді, коли пасічник спостерігає, як бджоли кожної сім'ї використовують характерний для даної місцевості медозбір, як вони зимують, чи схильні до роїння та захворювань.

Високопродуктивні матки дуже Швидко спрацьовуються. Пасічник часто навіть не встигає одержати від них потомство. Щоб зберегти довше таких Маток, їх слід утримувати в невеличких відводках. Там вони не зможуть максимально відкладати яйця і будуть жити тривалий час.

Якість низькопродуктивних сімей бджіл звичайно поліпшують, міняючи в них маток на молодих, племінних. Однак складова частина прибуткового бджільництва — вибракування безнадійно слабких, непродуктивних бджолиних сімей, їх вибраковують за рахунок відводків з молодими матками. Таких відводків на пасіці має бути щороку 20—25 % загальної кількості всіх сімей.

Селекційно-племінну роботу на науковому рівні проводять у науково-дослідних установах і підпорядкованих їм матковивідних господарствах. Вона спрямована на створення високопродуктивних та спеціалізованих ліній (наприклад, для запилення люцерни), породних груп й нових порід бджіл. В основу цієї роботи покладено індивідуальний відбір чистопородних бджолиних сімей з перевіркою маток за якістю потомства, підбір маток і трутнів для парування, лінійне розведення, а також міжлінійне, навіть міжпородне схрещування.

Таку роботу проводять, зокрема, Науково-дослідний інститут бджільництва ДАПК Російської РФСР, Українська дослідна станція бджільництва, кафедра бджільництва Московської сільськогосподарської академії ім. К. А. Тімірязєва. Одержано ряд цінних ліній степових українських, карпатських, середньоросійських бджіл. Інститут бджільництва, застосовуючи відтворне схрещування середньоросійських і сірих гірських кавказьких бджіл, працює над створенням нової породної групи Приокська.

Придбання на бджолорозплідниках маток різних ліній районованої породи дає змогу пасічникам застосовувати для підвищення продуктивності бджолиних сімей міжлінійне схрещування. Для цього маток однієї лінії парують з трутнями інших ліній. В результаті запобігають близькоспорідненому розведенню бджіл; особини міжлінійних гібридів значно продуктивніші: в чистоті зберігається порода.

Селекціонери заздалегідь визначають, схрещування яких ліній бджіл дає позитивні результати. Добре поєднуються, наприклад, лінії Буковина і 77 карпатських бджіл, СУ-83 і 49 степових українських.

Одне з найскладніших питань у селекції бджіл — це контроль за паруванням маток і трутнів. Вирішують його різними шляхами. Там, де є можливість, організують ізольовані парувальні пункти, віддалені не менш як на 5—6 км від інших пасік. Сюди завозять батьківські сім'ї з трутнями та нуклеуси з неплідними матками. Практика деяких країн Західної Європи свідчить про ефективність розміщення таких пунктів у горах, на островах.

На Україні дуже багато бджолиних сімей, тому в більшості районів нелегко знайти ізольовані пункти. Та це не повинно стояти на перешкоді при організації контрольованого парування маток на звичайних пасіках. Виходом із становища певною мірою може бути забезпечення високої насиченості території племінними трутнями. Щоб вирощувати достатню кількість якісних трутнів, виділяють не менше 10—15 кращих сімей як батьківських. Чим більше таких трутнів буде при паруванні маток, тим вища ймовірність Запліднення їх саме цими трутнями. У крайньому випадку маток навколишніх пасік міняють на племінних.

Важливим резервом у цьому є штучне осіменіння маток. Воно дає змогу повністю вирішити проблему відбору маток і трутнів та контролю за їхнім паруванням. Зникає потреба у трудомісткому утриманні нуклеусного господарства, а запліднення маток не залежить від погоди.

Ви дивились сторінку - Племінна робота

Наступна сторінка      - Промислова технологія бджільництва

Попередня сторінка   - Виведення маток

Повернутися до початку сторінки Племінна робота